Дистанційне навчання 

Група № 6 Урок з всесвітньої історії № 29 за 13.04.2020 

На тему: Практичне заняття «Доля митців  та мислителів в умовах протистояння демократії і тоталітаризму.» .

Електронний посібник: Підручник з всесвітньої історії за 10 клас (рівень стандарт) автор       Т. В. Ладиченко https://pidruchnyk.com.ua/420-vsesvtnya-storya-ladichenko-osmolovskiy-10-klas.html

Одним із визначальних аспектів дослідження історії XX ст. є вивчення особливостей розвитку культури в умовах становлення тоталітарних режимів. Зіткнення інтересів тоталітарних ідеологій не лише спричинило жорстокі воєнні катаклізми новітньої доби, але й призвели до руйнування морально-етичних чи й загалом ціннісних орієнтацій суспільств і держав. Проблема існування особистості і, зокрема, особистості творчої, в суспільстві з визначеними державно-партійними пріоритетами, дуже часто ставала трагедією й особистості, і суспільства. Саме така проблема – доля та роль митця в тоталітарних умовах, на прикладі двох львівських композиторів XX століття обрана для цього дослідження.

Василь Барвінський (1888-1963) – видатний український композитор, піаніст, педагог, музичний критик, громадський діяч, на долю якого випали часи важких випробувань – дві світові війни, нацистський і сталінський терор. Незважаючи на ув'язнення та жорстокий моральний тиск, митець витримав усі переслідування, зумівши зберегти і людську гідність, і професійну честь. Тривалий час ім'я В.Барвінського замовчувалося, і після понад 40-річного забуття, постать митця повертається до громадськості, а його твори дедалі частіше лунають зі сцен українських і світових концертних залів.

Яскравим епізодом мистецького життя Львова стала діяльність композитора Андрія Нікодемовича (нар. 1925) – поляка за походженням, непересічного композитора, піаніста, режисера і навіть різьбяра. Критикований за невідповідність соцреалістичним канонам, митець змушений був еміґрувати до Польщі, залишивши в Україні творче середовище своїх учнів – композиторів, піаністів і музикознавців.

Дослідження складатиметься з трьох розділів – першого, присвяченого українському контексту існування митця в тоталітарній системі, та другого і третього, присвячених, відповідно, діяльності В.Барвінського та А.Нікодемовича.

Культура і творча особистість у добу тоталітаризму: український вимір

Розвиток культури в умовах становлення тоталітарних режимів є одною з ключових проблем у дослідженні історії XX ст. „Колективізм” тоталітарної ідеології за порівняно короткий час дозволив не лише здійснити переоцінку і заперечення традиційних уявлень суспільства про державну самоорганізацію, але й став підґрунтям для серйозних психологічних, культурологічних змін на значній частині земної кулі. Прикладами таких тоталітарних новотворів XX ст. можуть бути СРСР, нацистська Німеччина, Китай. У всякій тоталітарній ідеології народ і, зокрема, кожна людина розглядається не як унікальна і неповторна особистість, а лише як елемент однієї системи, чиї думки повинні бути повністю підпорядковані офіційній доктрині. Тоталітарні режими вводять не лише заборони, але й вимоги, диктують громадянинові, що він повинен робити, як мислити, як виховувати дітей тощо. Невід'ємними елементами тоталітаризму є всеохопна ідеологія, однопартійність (причому керівна партія очолена єдиним вождем), терористично-поліційна система і партійно-державна монополія в галузі комунікацій і економіки. Саме завдяки усталенню таких факторів державний режим здатний перетворити людину у „вічний гвинтик” системи. Але саме культура – вияв свого „я” людини чи народу – є тим чинником, який не дозволяє здійснити повну нівеляцію вартостей. Тому вожді тоталітарних систем прагнули поставити під свій контроль перш за все культуру та мистецтво, щоби перетворити їх у засіб пропаганди ідеології. Як не парадоксально, навіть нібито різні тоталітарні ідеології (наприклад, нацистська й комуністична) можуть виявляти абсолютно ідентичне ставлення до культури. Ось кілька проявів тоталітаризму в культурі, що стають краще зрозумілими у порівнянні:

Встановлення єдиного можливого творчого канону.

Так, державна радянська ідеологія як головний і єдиний художній метод висунула соціалістичний реалізм – варіант академічного мистецтва, що має на меті виховання населення в дусі комуністичної моралі, а всі інші напрямки втратили можливість леґального існування. Подібно ж і нацистська ідеологія підтримувала виключно героїчні і реалістичні жанри, оскільки вони були визнані такими, що „оптимістично і правдиво” відображають події, що відбуваються: у героїці не було місця для страждання чи болю, а завдяки реалізму „усіма своїми барвами „заблищав” селянський світ, вільний від згубного впливу міста” [1; с. 197] . Таким чином мистецтво перетворювалося з матеріалу для роздумів та естетичного переживання в агітплакат з однобоко трактованою та максимально спрощеною тематикою.

Підпорядкування митців державі шляхом створення організацій, що мали контролювати їхню роботу.

У 1932 р. в СРСР спеціальним урядовим указом було заборонено всі незалежні творчі об'єднання і натомість створено урядову систему спілок – Спілка художників СРСР, Спілка композиторів СРСР і т. д. Роком пізніше аналогічна організація була створена й у Німеччині. Імперська палата культури (Reichskulturkammer) перебувала під контролем міністра пропаганди Й.Ґеббельса. Членство в ній було обов'язковим для всіх без винятку осіб, що займаються творчою діяльністю. Відсутність членського квитка Reichskulturkammer каралася дуже суворо – від грошового штрафу аж до заслання в концтабір .

З однаковою непримиренністю тоталітарні режими ставилися до інновацій у культурі, до стилю „модерн”. В Радянському Союзі цей стиль називали „буржуазним”, протиставляючи „істинно народному” соцреалізму. В період нацистського терору в Німеччині модерне мистецтво називали „хворобливим результатом божевілля”, „деґенеративним” [1; с. 198], а його представникам заборонялося виставляти свої твори на виставках і продавати. В результаті багато митців-модерністів були змушені покинути Німеччину, серед них П.Клєє, П.Хіндеміт та багато інших.

Дотримання вимог імперської величі та помпезності.

Саме такі естетичні смаки були у „вождів” – Гітлера та Сталіна. Особливою підтримкою в Німеччині користувалися Байройтські фестивалі музики Р.Ваґнера. У величних мелодіях ваґнерівських опер вбачали джерело „арійського духу” та натхнення.

Аналогічно було і в СРСР. За спогадами сучасників, Сталін особисто опікувався театром і відвідував переважно опери. Його улюбленими творами були „Князь Ігор”, „Садко”, „Хованщина”, „Борис Годунов”, „Іван Сусанін”, „Пікова дама”, які складали „золотий фонд” „Большого театру”. Й.Сталін любив не музику, а саме „Большой театр”, його пишність; там він почував себе імператором. „Він любив сприяти артистам – бо це були його кріпосні артисти; йому подобалось бути добрим до них і по-царському нагороджувати тих, що відзначились”. Історики мистецтва звертають також увагу на поширення „сталінської повадки і стилю” на сцену „Большого театру” і в кінематографі: наслідуючи вождя, чоловіки одягали ватні підкладки, щоби розширити плечі та груди, „ходили та говорили повільно й величаво

Домашнє завдання: опрацювати та законспектувати даний параграф